Київський  Поділ – Нижнє місто старого Києва, – в останні десятиліття ХХ – першій чверті ХХІ століть подарував українській археології цілий ряд важливих і в науковому, і в суспільно-громадському значенні археологічних сенсацій.  Уже на початку 70-х років ХХ ст. у середовищі мас-медіа, які інформували про ці події, народився  термін, котрий доволі влучно передавав суть відкриття - «Київські Помпеї».

І справді, розкопки на Подолі демонстрували картину багато  в чому подібну до розкопок зниклого під вулканічним попелом знаменитого римського міста, з тією тільки відмінністю, що  археологічні артефакти, виявлені на території Нижнього міста (Подолі), датовані ІХ-ХІІІ століттями нової ери, мали ідеально збережене дерево з використанням якого формувалася основна маса середньовічної забудови Києва; і що занесені ці споруди були не відкладами з кратера вулкану, а вологими піщано-глинистими шарами землі, нанесеними сюди почасти з глибоких ярів, які спускалися з гори до річкової долини, а почасти – паводками ріки.

Чи не найбільш вражаюче з переліку археологічних відкриттів, здійснених у Києві в першій чверті ХХ ст., було зроблене під час розкопок, які велися протягом 2014-2017 рр. Центром археології Києва в історично знаковій зоні району – сучасній Поштовій площі. Виявлені розкопками об’єкти та артефакти на цей раз наочно продемонстрували найбільш повну картину побутування середньовічного міста протягом майже тисячолітнього історичного періоду. Перед очима археологів спочатку відкрилися картинки фундаментальних перебудов транспортної міської структури та  дренажно-водогінної системи, яка в ХVII–XIX ст. убезпечувала прилеглі схили міста від руйнівних ерозійних процесів.  Нижче  рівня цих об’єктів, наступним етапом археологічних досліджень, були зафіксовані горизонти будівництва, яке розпочалося тут з другої половини ХVI ст. і завершилося кінці ХVIІ ст. Вдалося зафіксувати сліди зведення на невеличкій ділянці суходолу, затиснутій між течією ріки та крутосхилом правого берега Дніпра, елементи міських фортифікаційних споруд – у вигляді дерев’яно-земляної стіни та оборонної вежі, котра виконувала роль в’їзних воріт до міста. Розкопками були виявлена підвалина цієї вежі, котра, згідно писемних джерел, носила назву «Хрещатицькі ворота». Цей давній  топонім фіксував ймовірне місце хрещення киян влітку 988 року, ініційоване київським князем Володимиром Святославичем  (        - 1015 рр.). Поблизу воріт вдалося простежити значний відрізок  дерев’яної конструкції спуску до берегової лінії, що, на наш погляд,  також демонструє  багатовікову  містобудівну традицію влаштування у вказаній точці міського простору «узвозу» – системи транспортно-комунікаційних споруд, які пов’язували береговий квартал нижнього міста (Подолу) з верхнім містом (Горою).

Серед кількох сотень нумізматичних знахідок, предметів військового, культового та побутового призначення, виявлених розкопками на Поштовій площі, заслуговує особливої уваги невеличка мідна пластинка-нашивка з гравійованим зображенням вельможі високого стану, в якому легко впізнається канонічний портрет польського короля і Великого князя литовського Стефана-Баторія ІІІ (роки правління 1574-1586 рр.). Ця унікальна археологічна знахідка дає підстави, по-перше, для перегляду всієї хронології періодів реконструкцій оборонних споруд Києва протягом пізнього Середньовіччя, по-друге, відкриває абсолютно маловідому картину в житті міста – як саме в містобудівництві більш пізнього хронологічного періоду використовувалися елементи міської забудови попереднього, так званого давньоруського періоду ІХ-ХІІІ ст.

Об’єкти власне часів Київської Русі почали з’являтися на Поштовій площі з рівня 5,5-6 м від сучасної денної поверхні. На цій глибині вдалося зафісувати ділянку цілого прибережного міського кварталу площею понад 1300 кв. метрів у складі трьох садиб-дворів. Як з’ясувалося, квартал був освоєний для міських потреб на доволі ранній фазі містобудування. Розкопками були виявлені горизонти забудови, яка велася в другій половині ХІ ст. (нижче залягають ще давніші горизонти – очевидно Х ст.) і проіснувала, з деякими перебудовами та змінами, до тотальної пожежі, що сталася на самому початку ХІІІ ст.. (1202 рік). Як свідчить київський літописець, потужним вогняним смерчем було охоплено майже все Нижнє місто, принаймні на досліджуваній території вогонь знищив усі без винятку дерев’яні споруди включно з  парканами, котрі членували простір міста. «Іn situ» збереглися тільки ті нижні частини будівель і парканів,  котрі знаходилися в  землі. За ними археологам і вдається відтворювати точне розпланування кварталу, паралельно отримуючи доволі вичерпну характеристику більшості сторін життєдіяльності  мешканців припортової частини старого міста упродовж майже півтора століття.

Отримані результати свідчать про високий рівень розвитку комунальної інфраструктури Києва ХІ–ХІІІ ст., її типологічну близькість до припортової забудови середньовічних міських  центрів Балтійського регіону. Берегова лінія облаштовувалася штучно насипаним земляним валом з дерев’яними елементами в основі, «утрамбованим» дуже щільною і в’язкою каоліновою глиною. Вал захищав від стрімкої течії ріки й одночасно служив важливою структурною складовою гавані, – його використовували для швартування суден та транспортування товарів, що прибували до складів міста чи відправлялися з нього у вигляді торгових експедицій.

Підтвердженням версії про приналежність нововідкритого розкопками кварталу до київської міської гавані (своєрідної «службової» території) є склад та функціональне призначення виявлених тут археологічних артефактів. У колекції з понад тисячі індивідуальних знахідок кількісно переважають предмети особистого характеру: хрестики різних типів, включно з так званими  енколпіонами, щодо яких Київ тривалий період утримував монополію на виробництво. Масовими є скляні предмети у вигляді обручок, браслетів та намиста, а серед знахідок із кольорових металів це персні й каблучки, наперстки, ґудзики, деталі поясного набор та кінської збруї тощо. Серед виробів із чорних металів рідкісними є заклепки для скріплення елементів суден, наконечники стріл, ножі, ножиці, оковки лопат, зубила, підкови та інше опорядження. Кількість керамічних знахідок перевищує півтисячі одиниць.

І все ж, з посеред значної кількості знахідок виявлених на Поштовій площі,  на особливу увагу заслуговують невеличкі свинцеві кружальця з написами, портретними зображеннями та символічними знаками відтиснутими з обох сторін, що вважаються атрибутом  паперових і пергаментних документів (грамот), які були офіційними актами – адже це були регалії високих державних інститутів. Їх ще  називають актовими печатками-буллами, адже  з моменту скріплення свинцевою буллою паперового чи пергаментного  документу, він набував офіційного державного статусу, тобто являв собою реакцію влади на ту чи іншу подію як таку. Таких цілих і фрагментарно збережених в колекції  нараховується понадь 30 одиниць. Попередній аналіз цих археологічних раритетів засвідчив  приналежність частини із них до двох княжих сімей: Ізяслава Ярославича – сина Ярослава Мудрого, та Всеволода Ярославича, третього за віком сина Ярослава Мудрого, засновника однієї із найбільш впливових княжих династій Київської  Русі – Мономаховичів. Перший із них – Ізяслав  був засновником  так званого «міста Ізяслава», де він спорудив свій патрональний храм – Св. Димитрія, а його внук Святополк у 1108 році збудував Михайлівський Золотоверхий собор, що нині прикрашає Володимирську (Михайлівську) гору, тобто місцевість   безпосередньо над Поштовою площею. Така топографічна близькість та засвідчений князівськими печатками офіційний взаємозв’язок княжого міста з прибережним міським кварталом Подолу є додатковим аргументом і свідоцтвом на користь існування здавна налагодженого транспортного зв’язку між місцевостями – у вигляді згаданого літописцем знаменитого київського «Боричевого узвозу». Вперше він згадується  під 945 роком (у зв’язку з візитом до княгині Ольги – бабці Володимира Великого, древлянських послів; вдруге під 988 роком – у зв’язку з Хрещенням киян вищезгаданим князем. Отже, як бачимо територія сучасної Поштової площі належить до ядра первісного київського містоутворення.

Михайло Сагайдак,
директор Центру археології Києва Національної академії наук України, кандидат історичних наук, дійсний член  IKOMOS.

Експерти

Агнешка Стемпін

керівник польського Археологічного заповідника Genius Loci на острові Катедраль у Познані

Ольга Рутковська

мистецтвознавець, дійсний член НК ІКОМОС України

Галина Чумак

член Президії Українського національного Комітету Міжнародної ради музеїв (ІСОМ)

Олена Сердюк

кандидат історичних наук, виконавчий директор УНК ІКОМОС, голова правління ГС «Київська міська організація Українське товариство охорони пам’яток історії та культури»

Сергій Кот

кандидат історичних наук,  провідний науковий співробітник, керівник Центру досліджень історико-культурної спадщини України Інституту історії України Національної академії наук України, заступник голови Головної редакційної колегії "Зводу пам'яток історії та культури України"

Анатолій Антонюк

кандидат технічних наук, національний координатор ІККРОМ в Україні, лауреат Державної премії України у галузі архітектури, член Академії будівництва України, Заслужений будівельник України

Мирон Олег Стахів

педагог, історик, археолог і історик архітектури